Не помітити на вулиці незрячого з білою тростиною важко. Щоправда такі зустрічі трапляються нечасто. Далеко не всі, хто носить темні окуляри, наважується виходити на вулицю. Проблеми починаються одразу за порогом квартири – відкриті люки, припарковані де попало автівки, світлофори, які не дають сигналу, ями на дорогах. І попри все серед них є відомі бізнесмени, політики, вчені, юристи і навіть лижники.
Скільки в Україні незрячих не знає жодна офіційна структура, оскільки в Україні діє закон про конфіденційність особистих даних. Людей з інвалідністю, кажуть, 2,5 мільйони, тобто приблизно 5% населення. Серед них людей з порушеннями зору близько 100 тисяч. Майже 4,5 тисячі живуть у столиці. Наскільки їм комфортно на київських вулицях, якщо безбар’єрність існує хіба що у чиновницьких звітах? Якою бачать Троєщину її незрячі мешканці? Про це нам розповів незрячий лижник Роман Василишин, який нещодавно став нашим новим сусідом.
Романе, як довго Ви живете на Троєщині та як Вам у нас подобається?
– Загалом, я живу на Троєщини вже майже півроку. До Києва я переїхав з Івано-Франківська. Коли мої родичі та знайомі дізналися, що я буду жити на Троєщині, дуже збентежилися. Вони почали застерігати мене, щоб я не жив у бандитському районі. (сміється) Троєщина відома цим на всю Україну.
Як же Ви наважилися сюди перебратися?
– Перш ніж переїхати на Троєщину, я подивився, куди саме переїжджаю. Тут живе моя наречена і тепер я разом з нею. Можу запевнити, на гопника вона не схожа. (сміється). Раніше, коли я приїздив до Києва, оселявся у центрі. Орендував квартири неподалік від Оперного театру або біля Печерської Лаври. Ці місця приваблювали тим, що там є метро та гарні транспорті розв’язки. Неподалік багато цікавих закладів, парків, гарних місць для прогулянок. Але життя в таких районах виявилося непрактичним для мене. В центрі міста не така зручна торгівельна інфраструктура, фітнес-клуби розташовані не так густо, дуже бар’єрна місцевість. Єдине – швидко добиратися до роботи.
Що мається на увазі під бар’єрністю?
– В центрі – вузькі вулички. На них повно стовпів, вивісок, припаркованих машин. Там дуже складно ходити незрячій людині. Справа в тім, що ми ходимо лише по периметру, в іншому випадку ми дезорієнтуємося. Тому важливо, щоб біля фасадів не було сходинок, вивісок, гострих підвальних дахів. До того ж, в центрі велике скупчення народу та автівок. Спокійно там не буває, а інколи хочеться спокою.
Невже Троєщина менш бар’єрна?
– На Троєщині, так би мовити, дуже зручна бар’єрність. Я не певен, що це зроблено спеціально для незрячих, але нам дуже зручно. В цьому районі вулиці не надто широкі та не надто вузькі, всюди біля доріжок є бордюри. Тому незрячим легко пересуватися. Схожі умови є ще в декількох районах міста, наприклад, на Борщагівці, але там дуже пошкоджене асфальтне покриття та доволі високий трафік. Приємно, що місцями на Троєщині є дуже рівний асфальт. Ще варто сказати, що Троєщина відносно чиста. Буває, ідеш по Петрівці, а тобі на тростину намотується поліетиленовий пакет, чи надівається пластиковий стаканчик на кінець тростини. Неприємно потім знімати це руками. На Лук’янівці, до прикладу, часто роздають пресу, яка потім валяється під ногами і чіпляється за тростину. Ти декілька хвилин йдеш та не можеш зрозуміти, що заважає рухатися. А потім мацаєш і бачиш, що твоя тростина стала шваброю.
Недолік Троєщини – дуже незручне розташування вулиць. Деякі вулиці дуже довгі, наприклад, як вул. Закревського, Маяковського, Бальзака. Через це інколи трохи складно знайти певну адресу. Але, на відміну від центральних районів, на Троєщині дуже багато фітнес-клубів, достатньо магазинів. Хотілося б мати тут більше парків та місць для відпочинку.
Ще мені подобається Голосіївський район. Я гуляю там інколи. Мене приваблює те, що там дуже зелено.
Яким Ви бачите наш район?
– Я не можу бачити очима, я бачу відчуттями. По місту я пересуваюся сам, або зі своєю нареченою, яка теж незряча, тому ніхто не може підказати мені, як насправді виглядає місце, де я живу. Наскільки я розумію, хмарочосів тут нема. Я знаю, що на початку Троєщини дуже зелено, росте багато фруктових дерев. Біля мого будинку на вул. Каштановій, на жаль, каштанів нема, але там росте багато абрикосів, вишень та бузку. Коли цвітуть дерева, ця місцевість тане у хвилях тонких квіткових ароматів.
Наскільки троєщинці толерантні до Вас?
– Насправді, я зустрів багато добрих та ввічливих людей на Троєщині. Щоправда, ввечері контингент на вулицях сильно змінюється. Але, загалом, дуже багато людей ввічливо пропонують мені свою допомогу, хочуть чимось зарадити. Цікаво, що найбільше хочуть допомогти люди напідпитку. Напевно, спиртне їх робить чутливішими. Інколи стаються й неприємні інциденти. Наприклад, нещодавно у мене трапився прикрий випадок в АТБ-маркеті, що по вул. Каштановій, 7. Я там доволі часто роблю покупки, оскільки цей магазинчик розташовано неподалік від мого дому. Я прийшов та попросив, щоб покликали продавця для супроводу. В магазинах зобов’язанні надавати незрячим таку допомогу, оскільки нам важко знайти необхідний товар самостійно. Мене зустріла жінка-охоронець на ім’я Людмила. Вона роздратовано зауважила, що я знову прийшов. Перепитала, чи я, бува, не збираюся ходити сюди щодня. Цікаво, а всі інші люди теж за продуктами ходять раз на місяць чи, може, все таки щодня? Після того як я викликав поліцію, переді мною вибачилися.
Ви сприймаєте світ на дотик, на запах та на слух. Чи змальовує при цьому фантазія якісь образи?
– Багато хто вважає, що перед очима незрячого постійна темрява. Це зовсім не так. У нас перед очима весь час пропливає бурхливий світ. Коли я беру до рук предмет, я уявляю його форму. Так само, коли я йду по дорозі, чую шум натовпу, репліки, що відбиваються від будівель і це створює кольорове зображення у моїй голові. Це відбувається підсвідомо, я спеціально не стараюсь. Проте зображення, яке малює розум, не буває чітким. Це нагадує спогад. Спробуйте пригадати якусь людину, ви відтворите її образ, але риси будуть нечіткими. Так само й у нас: образи схожі на фотографію, яка вицвіла. Можливо, я вас здивую, але нам також сняться кольорові сни, в яких ми все бачимо.
Як Ви втратили зір?
– Коли мені було 9 років, мене на вулиці вкусила собака. Мені зробили щеплення, яке викликало алергічну реакцію і дало ускладнення на очі. Так я почав втрачати зір. Остаточно я втратив зір 6 років тому. Спочатку було нелегко, я не знав, як собі зарадити, на що я тепер здатний, але я не хотів все життя сидіти у чотирьох стінах, прагнув жити, а не існувати. Тому мені вдалося реабілітуватися і знайти своє щастя. Я можу сказати, що втрата зору допомогла мені стати на правильний шлях. Раніше я не цінував того, що маю. Мені соромно за своє минуле. Те, що було, нехай залишиться в минулому.
Чим Ви займаєтеся тепер?
– Ще коли я бачив, я працював інструктором з гірських лиж. З втратою зору я дуже переживав, що більше не зможу займатися спортом. Проте саме спорт повернув мене до життя. Я почав займатися важкою атлетикою, оскільки тоді це здавалось єдиним доступним видом спорту для незрячого. Таке хобі мені принесло 8 медалей на місцевих та регіональних змаганнях серед параолімпійців. Вже згодом я дізнався, що незрячі також можуть кататися на лижах. Я почав шукати контакти з тренерами параолімпійських команд. Зараз я у складі резерву Київської параолімпійської команди з лижної гонки. Крім спорту, я ще підробляю гідом у Музеї темряви «03:00 після опівночі». Ця інтерактивна зона знаходиться неподалік від Золотих Воріт. Там кожен охочий може відчути себе в ролі незрячого. Відвідувачам доводиться робити звичайні повсякденні речі у повній темряві і їм це подобається.
Розкажіть, як доля звела Вас з троєщинською дівчиною?
– Я познайомився зі своєю нареченою у вересні минулого року. Я щойно повернувся зі спортивних походів, як мене запросили у Київ пройти реабілітацію для незрячих. Спочатку я відмовлявся, бо мої друзі вже там були і їм дуже не сподобався цей заклад. Але все-таки вирішив поїхати на пару тижнів, відпочити перед черговими змаганнями. На першому занятті я побачив свою Юлю. Тоді я би ніколи не повірив, що ми з нею станемо друзями, а тим паче – кимось ближчим. Я видав їй якийсь дурний вивернутий жарт, вона відповіла мені тим же. Не образилась. І так ми почали наше спілкування. Дуже швидко ми зрозуміли, що у нас багато спільного і ми не хочемо жити один без одного. Наш роман розвивався доволі швидко і дуже красиво. Юля навіть кілька разів викрадала мене. Річ у тім, що реабілітанти того центру не могли покидати його стіни без супроводу зрячих. Юля не жила з нами в центрі. На вихідних вона приходила до мене зі своїм поводирем, він писав на мене розписку, а потім за воротами закладу він йшов своєю дорогою, а ми своєю. Тоді я вперше здійснив екскурсію Києвом навпомацки. Свою першу прогулянку ми почали з Золотих Воріт. Я пам’ятаю, як нам було весело, ми піднялися на балкон вежі, нам в обличчя віяв свіжий приємний вітер, тоді я вперше відчув себе вільним та щасливим. Потім я кілька разів приїжджав до Юлі в Київ. Ми разом зустріли Новий Рік і під бій курантів, з келихами шампанського у руках, загадали створити свою сім’ю. 20-го травня ми відсвяткували весілля.
Що побажаєте нашим читачам?
– У кожного з нас безліч проблем. Можливо, не у кожного вони такі явні, як у незрячих, але кожен з нас має рівні права та можливості стати щасливим, вільним, закоханим та коханим. Для цього треба лише прагнути жити, а не існувати. Не дозволяйте дріб’язковому стати на перший план. Цінуйте те, що маєте. І робіть все, щоб не втратити смак до життя.
P.S. Восени цього року Роман має шанс повернути свій зір. Операцію проведуть київські медики. Сподіваємося, вона закінчиться успішно. Цікаво, якою після цього Роман побачить Троєщину?! Колектив редакції ЗКЧ вітає молодят з весіллям і розкриває секрет закоханої пари. Наречена Романа – наш автор Юлія Мостова, котра теж бачить серцем. Щастя вам!
