Цей знімок просто вразив мене до глибини душі – на ньому тендітна гарна жінка у вінку та вишиванці, які різко дисонують із штаньми-камуфляжем та… протезом лівої ноги, яку вона втратила на Донбасі… На ньому зображена колишня старший боєць 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, а нині співробітник столичного військкомату Ольга Бенда. Її фото стало переможцем інтернет-конкурсу «Miss military fantasy», який проводився серед усіх підрозділів ЗСУ.
На початку 2016 року Ольга підписала контракт на службу в Збройних Силах, щоб допомагати нашим воїнам. Пройшла курс військової підготовки в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки і була зарахована у взвод матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади. У бойових діях із автоматом у руках участі не брала, але вправно орудувала… черпаком – готувала хлопцям смачну їжу, адже до війни працювала кухарем у піцерії. Служила практично на передовій – під Авдіївкою, куди восени перевели кілька підрозділів їхньої бригади.
Я тричі на день готувала по кілька страв наче на невелике весілля – майже на 70 чоловік. Найбільше хлопцям подобався мій плов
«Попрохала медсестру поправити ногу, щоб не так пекло. Та глянула співчутливо і сказала: «Так у тебе ж її немає»…
Серед причин, які спонукали дівчину податися до війська Ольга називає передусім сором за чоловіків, котрі ховалися від армії у перші хвилі мобілізації. Вона тоді якраз народила сина і розлучилася з першим чоловіком.
«Хіба можна зраджувати Вітчизну, коли ворог стоїть фактично на порозі твого дому? Це стало причиною, чому я уклала договір зі збройними силами. До того часу мій син трохи підріс: Дімі виповнився рік і сім місяців і я залишила його під опікою бабусі, моєї мами. Хоча ця розлука стала справжніми тортурами. В той же час я хотіла захистити Діму, зробити так, аби він ріс у європейській незалежній державі. А для цього необхідно зробити свій власний внесок, думала я.»
За іронією долі Ольгу поранили у День матері. У 2017-му це була неділя, 14 травня.
Наридавшись та опанувавши себе, Ольга зателефонувала мамі і сказала, що вона втратила шматочок ноги. Але втішила: це ж не смертельно. Потім подзвонила товаришу з 72-ї бригади Олексію Бенді, з яким вони вже п`ять місяців зустрічалися, хоча бачилися всього кілька разів – він служив гранатометником на іншій позиції. Комбат дав хлопцю відпустку, і той вже на другий день був у лікарні. Олексій майже цілодобово доглядав її і заспокоював: «Головне, що ти вижила. У тебе вціліло коліно, значить, буде легше ходити на протезі. А ще знай, що я тебе ніколи не покину».
Тату на руці Ольги говорить: «Ніколи не здавайся!»
Коханий допомагав Ользі в Дніпропетровському та столичному військовому госпіталі, де жінці зробили п`ять складних операцій. Тут Олексій познайомився з її батьками, і вони разом доглядали поранену. Ця любов та турбота краще ліків, допомагала жінці відновитися після ампутації. А ще вона сама дотримувалася витатуйованого на руці девізу: «Ніколи не здавайся!». Через місяць її направили до Ірпінського військового госпіталю, де вже буквально за два тижні вона стала на протез. І хоча перші кроки давалися з великим болем та сльозами, вона вперто навчалася ходити. Ледве ставши на протез, Ольга поїхала в Авдіївку – побачити коханого, що вже на той час повернувся на передову, і друзів-побратимів. В той момент Олексій несподівано для Ольги запропонував їй із сином переїхати до його мами у Київ. До війни Ольга була вінничанкою.
«У нас не було романтичних побачень – замість них фронтові зустрічі, які назавжди скріпили нашу любов. Освідчувався Олексій теж по-простому. Одного разу у Києві ми пішли в ювелірний магазин за сережками, а він і говорить: «Дивись, які гарні обручки, давай купимо». І ми пішли до ЗАГСу, а через місяць розписалися без зайвих церемоній та гостей. Вдома нас благословили короваєм його батьки, а бабуся подарувала набір каструльок. На другий день ми відвідали моїх рідних. Медового місяця в жарких країнах у нас теж не було. Замість цього ми поїхали після Нового року за путівкою чоловіка на гірськолижний курорт в Тисовець, де я навіть зійшла без милиць на місцеву гору – понад кілометр заввишки».
То була не перша і не остання підкорена Ольгою Бендою життєва вершина. Вона звикла долати труднощі і жити повноцінним, насиченим життям. Після реабілітації дуже не хотіла поривати з армією, тож написала прохання міністру оборони, і невдовзі їй запропонували роботу у військкоматі, де вона працює й зараз. А ще веде домашнє господарство і активно займається спортом – хоче взяти участь у «Іграх нескорених». Задля цього волонтери зібрали їй кошти на спортивний протез. Жінка також ходить на водійські курси, допомагає пораненим у госпіталі та займається громадською роботою. Бере участь у різних проектах, зокрема, недавно перемоглав інтернет-конкурсі «Miss military fantasy», який проводився серед усіх підрозділів ЗСУ.
«У мене щодня – купа справ, і від такого ритму життя я отримую масу задоволення, – говорить Ольга Бенда. – У найближчих планах – опанувати авто, виступити на змаганнях військових інвалідів, вирішити квартирне питання, щоб жити окремо. Тоді вже й сестричку для Діми можна народити»…
