Благоустрій міста напередодні будь-якого масштабного заходу – одвічний головний біль міської влади. Так було перед Євробаченням 2005-го року, перед футбольним чемпіонатом 2012-го. Ще свіжа в пам’яті вельми делікатна історія періоду ЄВРО-2012, коли шведські вболівальники в своєму таборі на Трухановому острові спершу страждали без гарячої води, а потім – через дефіцит туалетів. Ніби про все подбали організатори чемпіонату, а ось про прості людські потреби чи то забули, чи то посоромилися. Але ЄВРО-2012 вже стало історією, не за горами музичне Євробачення -2017, а проблема як була, так і залишилася невирішеною. От і цього разу мерія ламає голову над тим, чим би здивувати киян та гостей найближчої весни. І річкові трамвайчики планує запустити, і «розумні» лавочки з інтернетом встановлює, розбиває тематичні клумби і фотозони зі скульптурами, а от про банальні туалети скромно мовчить.
Хибне ханжество в цій делікатній тамі доведеться відкинути. Всі ми живі люди. І якби ж то проблема нестачі місць загального користування стосувалася тільки приїжджих і туристів, які не знають міста. Навіть корінні кияни страждають з цієї проблеми щодня. Навряд чи знайдеться читач, який не стикався в житті з пікантною ситуацією, коли дуже хочеться, але ніде … Якщо в центральній частині міста ця проблема ще хоч якось вирішується, то відшукати доступний туалет далеко від історичного центру – справа майже безнадійна. Тут вже не до обговорення цін на послуги платних туалетів, які, до речі, за останній час зросли вдвічі і досягають подекуди вже 4-х гривень. Знайти б хоч який. Чиновників з КМДА це питання, ясна річ, непокоїть не дуже. Вони за характером роботи рідко коли віддаляються від службового туалету на небезпечну відстань. А шкода. Наведемо цікавий історичний факт. До революції в царській Росії, до якої належала тоді й Україна, існувало неписане правило: починати перевірку стану справ в тій чи іншій губернії з відвідування місць загального користування. Не дай боже, перевіряючий з Петербургу залишався незадоволений станом санвузла на привокзальній площі чи то Самари, чи Єкатеринбургу. Або ще гірше – не зміг би знайти нужник вчасно. Недбалий градоначальник в цьому випадку мав високі шанси не тільки розлучитися з насидженим кріслом, але й міг відправитися в Сибір прибирати сніг.
На жаль чи на щастя – живемо в інші часи. Між тим більшість іноземців, з якими доводилося спілкуватися, відверто визнають, що загальне враження від міста або країни істотно залежить від здатності місцевої влади сприяти вирішенню ось цих самих простих людських потреб.
Три туалети на півмільйона деснянців!
В той же час містобудівні нормативи ще радянського періоду в столиці ніхто не відміняв. І згідно з цими документами, «посадочних місць» загального користування, в місті має бути одне на 500 чоловік населення. А в гранично припустимому варіанті – одне на 1000 городян. Отже, якщо у Києві офіційно зареєстрованих жителів 3 мільйони, плюс одночасно з ними в місті знаходиться не менше мільйона приїжджих, то кабінок або просто унітазів має бути ніяк не менше 4-х тисяч. Приблизно тисяча чотиримісних туалетів, або ж 400 туалетів на 10 місць. Реальна картина, як неважко здогадатися, має зовсім інший вигляд. Туалетів у місті нині трохи більше 200. При цьому близько 20% з них – закриті або перебувають в аварійному стані і не ремонтуються роками.
Якщо бути вже зовсім точними, то за результатами перевірки київської СЕС на кінець 2014-го року в Києві налічувалося 248 діючих громадських туалетів, доступних для загального користування. В цю цифру входять і ті, що знаходяться в закладах громадського харчування, на автостанціях, ринках. Більшість з них – у відомчому підпорядкуванні. На балансі таких організацій як «Київзеленбуд», «Київавтодор», комунальне підприємство «Плесо». На балансі спеціалізованого комунального підприємства “Київводфонд”, котре, власне, й відповідає за стан і кількість міських вбиралень, – 87 туалетів стаціонарного типу. З них, наприклад, у Деснянському районі, де мешкає півмільйона людей, – тільки 3 заклади!
Таким чином, від найменшої потреби міста ми відстаємо принаймні втричі. При цьому, за результатами перевірки, в задовільному технічному та санітарному стані знаходиться лише близько третини місць загального користування. А у зразковому – не набереться й десятка. В інші, яких в місті понад 60%, страшно зайти навіть бувалим місцевим жителям, не кажучи вже про європейців.
Далі, відповідно до тих же нормативних документів, загальнодоступні туалети в обов’язковому порядку повинні бути на ринках, місцях торгівлі, пляжах, парках і кладовищах. Проте туалети в парках можна перерахувати буквально на пальцях. Так наприклад, на Володимирській гірці туалет стоїть забитий дошками вже п’ять років. Хтозна-коли закриті туалети в парку Перемоги, в ботанічному саду ім. Фоміна, і це тільки великі парки. Про дрібні й говорити не доводиться. Свого часу віце-президент спілки архітекторів України Юрій Худяков зазначив, що кількість місць громадського користування має визначатися не лише чисельністю населення, а й функціональною особливістю тієї чи іншої території.
«Санвузли необхідні не тільки в місцях масового скупчення людей – в парках, торгових центрах, зонах відпочинку, а й в місцях перетину транспортних потоків. Ця проблема в якійсь мірі вирішується силами приватних підприємців, але мова, на жаль, не йде про якусь планомірну діяльність»
Рентабельний бізнес
Під час масових заходів рятують ситуацію мобільні туалети. Але про їхній комфорт, ясна річ, говорити не доводиться, не кажучи вже про тісноту та антисанітарію. Спроби міської влади традиційно послатися на відсутність коштів теж виглядають не дуже переконливо. Адже громадський туалет в Києві за найскромнішими підрахунками відвідує не менше 500 чоловік в день. При середній ціні послуги в 3 гривні – це 45 тисяч гривень на місяць за вирахуванням витрат на воду, папір, прибирання і електрику. Такій рентабельності можна лише позаздрити. Проте якихось зважених дій з боку влади в цьому напрямку не помітно. Щоправда одного разу міська адміністрація (часів Черновецького) намагалася вирішити проблему дешево і сердито, за прикладом цивілізованих країн. А саме – мерія хотіла зобов’язати власників ресторанів, кафе, магазинів та інших громадських закладів пропускати в туалети всіх, у кого виникла необхідність. Що з цього вийшло здогадатися неважко. Найчастіше охорона ресторанів і кафе намагалась позбавити свої WC від непроханих візитерів і відправляла стражденних куди подалі, особливо не панькаючись. Дзвінки з цього приводу певний час лунали у колл–центрі КМДА, та з часом затихли.
Погіршує загальну картину і відсутність інформації. В історичній частині міста, де все ж є більше 30 туалетів, розташування багатьох з них невідомі навіть місцевим жителям. Адреси туалетів не знає і поліція, адже киян серед них практично немає, а покажчики ставити у нас якось не прийнято. Щоправда, карту розташування туалетів в центральній частині міста можна знайти в Інтернеті, але, на жаль, на весь Київ це не поширюється, а потреба велика і мала, як відомо, буває не тільки у досвідчених користувачів.
Експерт ТОВ «Київська ландшафтна ініціатива» архітектор Рената Мірошниченко в бесіді з кореспондентом зазначила, що у міської влади, як і раніше немає розуміння, що Київ – все ж туристичний центр.
«Вони не замислюється, наскільки комфортно перебувати в місті киянам і гостям міста. У нас немає доступних за ціною закладів громадського харчування, практично немає облаштованих місць відпочинку, катастрофічно не вистачає туалетів. В якійсь мірі ситуацію рятують приватні підприємці, відкриваючи платні туалети. Але це відбувається лише в тих місцях, де вдається оформити дозвіл на такий вид послуг. У цьому плані київським чиновникам є чому повчитися у своїх колег у Львові або Одесі. Такий стан речей не може не позначитися і на загальній санітарній ситуації в місті і на іміджі Києва»
Прийняти душ у туалеті
Тим часом, в Європі цю проблему вирішили давно і успішно. Досить відправити СМС з певним кодом, і абонент тут же отримає адресу найближчого туалету на свій мобільний. Більш того, в більшості цивілізованих країн поряд з платним туалетом завжди є менш фешенебельний, але безкоштовний. А в деяких країнах, наприклад, в Канаді платних туалетів немає зовсім. Не кажучи вже про те, що в європейських містах туалети (на відміну від наших) прикрашені декоративними рослинами, фонтанами, в них можна купити туалетні приналежності або почистити взуття і навіть прийняти душ. А не лише споглядати на стінах графіті еротичного змісту.
До речі, туалетне питання, відверто кажучи, турбує киян значно більше, ніж міську владу. Про це свідчить хоча б той факт, що на сайті КМДА зареєстровано аж 8 петицій, які так чи інакше стосуються недостатньої кількості вбиралень у місті. І кількість підписів на двох зверненнях вже наближається до позначки в 10 000,при яких питання має бути розглянуте на засіданні міськради. Можливо підписів було б у рази більше, якби система реєстрації підписів була більш зручною і не займала багато часу. Варто додати, що чимало підписів зібрала ініціатива громади про необхідність облаштування вбиралень на станціях метрополітену. І дійсно, через станції метро за день проходять сотні тисяч, чи навіть мільйони киян, але на станціях немає не те що туалетів, а навіть урн для сміття.
Спроби отримати якісь коментарі з цього приводу від посадовців КМДА поки що успіху не мали.
Ми, (редакція «ЗКЧ») поза всяким сумнівом, категорично засуджуємо безкультур’я наших співгромадян, схильних справляти природні потреби де завгодно. Але там, де говорить фізіологія, іноді замовкає мораль. Тож «пісяючий хлопчик» швидше повинен бути одним із символів Києва, а не Брюсселю.
У Бельгії з цим питанням усе гаразд.
Євробачення в цифрах. 100 $ за квиток
Євробачення – дорогий конкурс. Як показує практика, витрати на його проведення майже ніколи не окупаються. Втім, його організатори виправдовуються майбутніми вигодами, хоча б у вигляді поновленої інфраструктури. Євробачення – це іміджевий захід, котрим держава може скористатися, як для покращення світової думки про країну, так і для погіршення – в разі поганої підготовки. Як правило після конкурсу потік туристів до країни-господаря збільшується.
У 2005-му організація конкурсу обійшлася нашій країні приблизно в $23 млн (120 млн грн за курсом 5,25 грн/$). І це порівняно небагато. До трійки найбільш марнотратних країн входять Азербайджан, котрий витратив 64 млн доларів, Данія – 54 млн доларів і Росія – 42 млн доларів.
На Євробачення 2017 Київ готовий витратити 1,2 мільярди гривень. (Це приблизно 40 мільйонів доларів). Про це нещодавно заявляв міністр культури Євген Ніщук. 200 мільйонів гривень безпосередньо на сам конкурс зі столичного бюджету депутати Київради вже виділили. Іще 1 мільярд гривень має піти на підготовку усіх локацій та інфраструктури міста до прийому гостей. В мерії очікують до 20 тисяч туристів, котрі відвідають Київ протягом двох тижнів Євробачення. До Києва приїдуть артисти із 43 країн.
Чиновники розраховують, що від конкурсу київські підприємці зможуть заробити до 20 мільйонів євро. Бюджету столиці нібито може перепасти 600 мільйонів гривень. Наразі ці прогнози виглядають як спроба «поділити шкуру невбитого ведмедя». Адже цей пісенний конкурс більшість фанатів звикли дивитись по телебаченню. Його аудиторія сягає 200 мільйонів глядачів. А от від продажу квитків господарі заробляють зазвичай небагато. Уже відомо, що цього разу квитки коштуватимуть від 20 до 100 євро. Їх почнуть продавати уже з кінця грудня. Про це повідомив керівник управління туризму КМДА Антон Тараненко.
За два тижні можна буде відвідати дев’ять різних “єврошоу”: шість генеральних репетицій, два півфінали і фінал. Євробачення-2017 буде проходити Міжнародному виставковому центрі в Києві 9,11 і 13 травня. 1 січня 2017 року Київ отримає символічні ключі від «Євробачення». «Ключі» передасть мер цьогорічного господаря «Євробачення» – міста Стокгольм – Карін Ваннгорд.