Декомунізація крокує київськими вулицями

Так вже склалося, що кожна нова влада намагається увічнити свою тимчасовість в назвах вулиць, площ і цілих міст. Мало в нашому місті історичних назв, мало суто українських. Більшість вулиць – радянсько-російські. Ще рік тому всього 7% київських вулиць не мали політичного забарвлення. На 25 році Незалежності в столиці України й досі є вулиці Леніна, Дзержинського, Кірова і навіть Червоногвардійський провулок. Перезавантаження необхідне. Жодні аргументи «про силу звички» і «дороговизну» нових табличок не можуть спинити цього процесу. Імена вулиць – це потужний агітаційний компонент. Давно відомо, що коротка назва, яку ми щодня повторюємо як  адресу свого дому чи роботи, впливає на нашу підсвідомість і емоційно зв’язує з епохою, до якої вона належить. Безплатний піар комуністичній партії припинив закон про декомунізацію. За ним лише в Києві перейменують понад 120 топонімів з тоталітарним нальотом. 

Вулиці Києва – назви офіційні і народні

Вулиці Києва почали отримувати офіційні назви лише після 1830-х років. До того їх називали по-народному. Чорна Грязь (бо болотиста), Іванівська (бо на ній оселився якийсь Іван), або «та, що веде до Костянтинівської церкви»,- читаємо в документах ХVІІ-ХVІІІ століття. І лише в 30-х роках ХІХ століття генерал-губернатор Києва отримав наказ з Петербурга скласти друкований план міста (до цього був рукописний), де було б зазначено вулиці. До цієї роботи залучили землемірів і поліцейських. Перша постанова передбачала впорядковування вулиць Подолу, а також офіційно затверджувала назву «Хрещатик». Тоді ж з’явилася площа Хрещатик ( раніше – Козине болото). Після масового перейменування вулиць у старому Києві знесли старовинні вали на догоду петербурзьким архітекторам і проектувальникам, які хотіли забудувати місто прямими вулицями.

В ці часи з’явилися вулиці на честь князів — Святослава, Ігоря, Ольги.  1869 року виникли Царська площа, Миколаївська, Єлизаветинська, Катерининська вулиці. Всі назви затверджували в Петербурзі, за підписом царя. 

До 1917 року нових назв з’являлось мало. А от після більшовицького перевороту вулиці виникали і щезали як і нові вожді, котрі раптом ставали ворогами народу. 1919 року Васильківська стала Червоноармійською. Фундуклеївська  – «Освобожденного труда», а згодом – Леніна. Окрім вулиць на честь Маркса, Рози Люксембург, Воровського Київ також отримав вулицю Троцького і Мироновича. Останній – мало відомий партійний керівник, що очолював єврейську організацію. З відомих причин ці імена зітерли і з партійних списків, і з карт міста.

Більшовицька лихоманка перейменовувати вулиці знеособлювала Київ. Лише вулиць Леніна у місті було з десяток. Щоправда, Сталіна встигли увічнили лише раз – у назві площі. Тепер – це Європейська. Кияни не сприймали нових назв настільки, що в 1927 році більшовицька влада мусила видати циркуляр: якщо хтось з чиновників в офіційному листуванні вживатиме старі назви, його притягнуть до адміністративної відповідальності.

Перед Другою світовою війною почалася масова забудова околиць Києва. На нові топоніми фантазії бракувало, тому їх спочатку називали Нова-1, Нова-2 і т.д. 

Як було «за німця»?

Коли у місті з’явилися нові окупанти (фашистсько-німецькі), вони теж захотіли почуватися тут, як удома. Адміністрація новоспених господарів оселилася на вулиці Орджонікідзе, яку одразу перейменували на Бісмаркштрассе. Нині –  це відома всій країні Банкова, де міститься адміністрація нинішнього Президента України. Хрещатик став іменуватись Айхгорнштрассе, вулиця Енгельса стала Лютерштрассе (нині Лютеранська), вул. Кірова – Тодтштрассе (тепер Грушевського). Вулицям, які не стали «штрассе», повернули дореволюційні назви. Лише одна нова назва була пов’язана з київським будівничим і то, завдяки тому, що прізвище він носив німецьке – Георгій Шлейфер. Це автор будинку Гінзбурга ( на сучасній вулиці Городецького), театру імені Івана Франка і багатьох інших відомих об’єктів міста. Тодішню площу Спартака (зараз Івана Франка) перейменували в його честь. Архітектор – німець за походженням. І, як пише М. Кальницький в книзі “Зодчество и зодчие”: “кто-то из местных жителей услужливо напомнил оккупантам о выдающемся немце-киевлянине”.

Покидаючи СРСР

Найбільшого удару по топоніміці Києва завдали 50-ті роки. Як гриби після дощу у місті росли «хрущовки». На мапі з’явилось понад 1000 нових проспектів, бульварів, вулиць. «Одним залпом» 1952 року Київ поповнили 238 нових назв. 1955-го перейменували – 753 вулиці.  В рідному місті кияни блукали як Іван Сусанін з польським військом. Логіку нових назв збагнути було нелегко. Чиновники довго не мудрували – просто взяли довідник топонімів Радянського Союзу і «переселили» деякі з них в українську столицю. Відтак ми отримали вулицю Астраханську, Іртишську, Полярну, Магнітогорську і купу інших чужих для України назв.

Та ось на уламках старого світу будується новий. А помилки «попередників» і далі  повторюються. Процес перейменування вулиць часто – спонтанний і малокерований. Запропонувати нового «героя нашого часу» може фактично будь-хто: громадські організації, творчі спілки, пересічні кияни, котрі не хочуть жити на вулиці Леніна чи Комуністичній. Процедура максимально демократична – в цьому її плюс, проте вибір назви – не завжди фахово обґрунтований. І в цьому великий мінус. Поганий інформаційний супровід процесу перейменування  не додає йому легітимності серед народу. Інтернет-голосування за ту чи іншу назву –  чи не єдиний метод громадського обговорення. І чи не єдиний спосіб, в разі чого, захистити свою вулицю. На жаль, голосуванню не передує роз’яснювальна кампанія про те, чому цю чи іншу вулицю слід переназвати. А головне, за які заслуги обирають нового героя. І чи не стануть його чесноти вже завтра – сумнівними. 

Недавній приклад. Вулицю Комуністичну захищати мало кому захочеться, проте чому вона має стати вулицею Дмитра Воєводіна і хто він такий, певно, хотіли б знати принаймні ті, хто на ній живе. Ніхто не хоче ні переконувати народ, ні його просвіщати. Нові назви можуть і не прижитись, якщо процес декомунізації не переростатиме у процес українізації. З переконливою інформаційною підтримкою. 

Каштанові вулиці – на вагу золота

« Ходять чутки, що вулицю Каштанову в Києві хочуть перейменувати на честь загиблого журналіста Веремія (виявляється він у нас жив). Я не проти вшанування його пам’яті, але як жителька Каштанової вулиці з понад 20-літнім стажем, не хочу змінювати назву вулиці. Вона тим і хороша, що за будь-якої влади актуальна. Тай звикли вже. Можна ж було б облаштувати сквер на його честь чи пам’ятник поставити. Звернулась на 1551. Знаю лише з мого будинку сусідів 10-15, котрі зробили те ж саме»,- написала 33-річна киянка з Троєщини на інтернет-форумі. Каштанову, зрештою, відстояли. А от Веремію не пощастило вже двічі. Після того, як його «не прийняли» колишні сусіди з Троєщини, Веремія запропонували дарничанам. Загиблого в часи революції Гідності журналіста хотіли замінити на Леніна. Є у Дарниці вулиця, котра й досі носить ім’я більшовицького вождя! Якщо в першому випадку троєщинці відстоювали вигідну в усіх відношеннях «Каштанову» назву, то протест дарничан, викликає щире здивування. Схоже, що мешканці вулиці не стільки захищали Леніна, скільки не зрозуміли Веремія. 

Хто такий В’ячеслав Веремій?

«Про померлого – або добре, або ніяк», – говорить народна традиція. І нехай би було «ніяк», та історія з невдалим увічненням його імені викликала резонанс. Чому кияни, котрі в більшості своїй підтримували Майдан, виступають проти вшанування Героя Небесної Сотні? 

 Хто такий Веремій, цікавому киянину може підказати всезнаюча Вікіпедія. «Народився і все життя прожив у Києві», – каже інтернет – енциклопедія. Далі читаємо про те, що журналіст працював у «Газеті по-київськи», потім були кілька інтернет-видань, після чого Веремій перейшов на кілька тижнів у газету «Сегодня» (належить олігарху Рінату Ахметову), а відразу після відкриття газети «Вести» став її провідним журналістом. А далі – найцікавіше. Вікіпедія скромно зазначає: «Під час Євромайдану В’ячеслав Веремій з першого дня висвітлював події у Києві для свого видання. Ряд його матеріалів відображали редакційну політику газети «Вести», яка виступала проти Євромайдану». «Проститутки окружной перебрались на Майдан», – цитую мовою оригінальної газети її заголовки за авторством Веремія. Або ж про Майдан як «туристичний артефакт». Побідні матеріали, тонко маніпулюючи фактами, навмисне применшували масштаби і значимість подій Євромайдану. Сіяли сумнів в тому, чи доросли українці  до Європи, натякали, що Майдан, мовляв, «Пропаде без грошей Березовського» чи ще когось іншого…

Інші ЗМІ повідомляють, що Веремій не був активним учасником Майдану, проте висвітлював його події. Був поранений і в день своєї загибелі вперше вийшов з лікарняного, тому на Майдан того дня не ходив – працював в редакції.

Як же загинув Герой України? (Це звання Веремію надав Президент в листопаді 2014 посмертно) Це сталося в ніч на 19 лютого 2014 року, після «чорного вівторка», яким пізніше назвуть 18-те лютого. Перші штурми Беркутом майданівців. Підпал Будинку Профспілок. «Тітушки» в той вечір контролювали перехрестя Великої Житомирської і Володимирської вулиць. Таксі, в якому додому з редакції повертався В’ячеслав Веремій з колегою, саме на цьому перехресті й зупинили озброєні й озвірілі найманці. Веремія убили лише за те, що він з авто намагався сфотографувати незрозумілих людей у камуфляжі. Таксист з колегою змогли втекти.

 Журналіст загинув «під час виконання професійних обов’язків» – це була б точніша і справедливіша підстава для нагороди. Чому В’ячеслав Веремій – серед Небесної сотні? Сказати важко. Може, кияни не все знають про Славка? Цілком можливо, що журналіст підкоряючись редакційній політиці, писав не те, про що думав насправді. Так часто буває в країнах, де не має справді вільної преси. 

Можливо, щось більше, аніж можна прочитати у відкритих джерелах, про Веремія знають депутат Київради Тетяна Меліхова і її колега з фракції «Батьківщина» Володимир Бондаренко, котрі, власне, й стали ініціаторами перейменування Каштанової вулиці на вулицю імені Веремія. 

 Проте, кияни добре знають газету «Вести» і, вочевидь, вміють читати між її строк. 

Заснована на російські гроші ця газета давно помічена в антиукраїнській пропаганді. За що постійно критикується медіа-екпертами. Рік тому СБУ звинуватила видання у підтримці сепаратизму, а парламентський комітет з питань нацбезпеки й оборони визнав діяльність газети «Вести» такою, що «становить загрозу національній безпеці України, дестабілізує суспільну ситуацію та створює сприятливий фон для російської агресії». Комітет вимагав від  правоохоронців припинити деструктивну діяльність газети відповідно до чинного законодавства.Проте газета й досі збирає  величезні черги з пенсіонерів, які стоять за черговою порцією безплатної російської пропаганди, вміло замаскованої під проукраїнську. 

До речі, на одній з останніх вуличних акції, організованих громадською організацією «Відсіч» проти одіозної газети,  «Вести» від активістів захищали все ті ж молодики спортивної статури – так звані  «тітушки», котрі колись вбили журналіста цієї газети В’ячеслава Веремія.

Зрештою, суть навіть не в тому, чи по заслузі нагороджують Веремія, чи дещо перебільшено. Прикро, що газета, яка є зброєю в інформаційній війні проти України, має серйозний козир у вигляді власного Героя Небесної сотні. 

Вочевидь, праві ті історики, котрі переконують: «велике бачиться на відстані», хто герой, а хто ні – оцінить час. І наполегливо просять виважено підходити до претендентів, котрі мають стати національними символами.