«Над Бабьим Яром памятников нет», – так розпочав свій вірш Євгеній Євтушенко в 1961 році після поїздки до Києва. Він був вражений почутим від свідків тих подій. Лише через 25 років після масових розстрілів мирного населення, в Бабиному Яру з’явилась тимчасова стела.
На чергові роковини трагедії Київський міський голова Віталій Кличко заявив, що хоче стати саме тим мером, за каденції якого в київському яру з’явиться меморіал пам’яті жертв Бабиного Яру.
Кому Бабин Яр став могилою?
Точна цифра розстріляних в Яру невідома. Йдеться про 100 – 200 тисяч. Дві третіх з них – були євреї. Радянська влада не поспішала вшановувати пам’ять «невинно убієнних». По-перше, тому що більшість жертв – євреї. По-друге, серед розстріляних – шість сотень «бандерівців», членів ОУН. По-третє, тут розстрілювали військових полонених радянської армії, котрі в очах влади були «зрадниками», не гідними називатись комуністами. А ще 5 таборів циган. Жодна з цих категорій не відносилась до «друзів» радянського КДБ.
Сьогодні Україна вшановує 75 роковини трагедії, проте історична правда так і не відновлена, і цілісного меморіального комплексу, котрий би об’єднував усіх і об’єктивно свідчив про ті події, досі немає. Зате тепер в Яру аж 30 пам’ятників. Вони розкидані по різних закутках. Кожна спільнота, котра вважає це місце братською могилою своїх побратимів, ставить пам’ятники своїм. Навіть спільна могила не може сьогодні примирити ці різні групи. В кожної з них – своя правда. Кожна бореться за право вважатись спадкоємницею жертв Бабиного Яру. Бабин Яр – віддзеркалення всього, що відбувається у людському суспільстві. Примирити їх якимось меморіалом навряд чи вдасться.
Мер Києва Віталій Кличко на роковини трагедії заявив, що хоче стати саме тим мером, за каденції якого в київському яру з’явиться меморіал пам’яті жертв Бабиного Яру. Проектів комплексу вже було кілька. В попередні роки більшість з них зводилась до побудови в Яру помпезного музею, йшлося навіть про дослідний інститут. Кличко орієнтувався на єрусалимський «Яд Вашем», присвячений Голокосту єврейського народу. Він навіть запрошував тамтешнє керівництво виступити куратором побудови подібного меморіалу в Києві. Проте Бабин Яр – це не лише Голокост. Його землі почали наповнюватись жертвами задовго до 1941-го. Комуністичні репресії 30-х років, Голодомор, повоєнні жертви радянського режиму, Куренівська трагедія. В Бабиному Яру – ціла історія.
Тому міжнародний конкурс на проект меморіалізації Бабиного Яру, оголошений Києвом, отримав завдання створити тут, щось на кшталт проекту ландшафтного дизайну, без побудови грандіозних споруд. Архітектори мусили об’єднати різні пам’яті і хоч трохи нівелювати розбрат національностей, ідеологій та релігій. Жодний нині існуючий пам’ятник не повинен бути знищений. І жодна група жертв не мусить вивищуватись над іншою, сперечаючись чий біль сильніший. Днями конкурсанти представили свої ідеї у вигляді макетів, втім повністю із завданням не впорався жодний архітектор. Першу премію не присудили нікому. Тож остаточного варіанту вигляду оновленого Бабиного Яру ще немає. Залишається сподіватись, що концепція меморіалу не залежатиме цілковито від смаків і переконань тих, на чиї гроші він будуватиметься.
Перші жертви Бабиного Яру – цигани
«Так, у Бабиному Яру були розстріляні не тільки євреї, але тільки євреї були розстріляні тут лише за те, що вони були євреями», – написав свого часу ще радянський письменник Віктор Некрасов. Не лише євреї. Заперечать сучасні історики. Перші жертви Бабиного Яру – цигани – теж поплатилися життям лише за те, що були циганами. 22-24 вересня 1941 року 5 циганських таборів, що жили на окраїні міста біля Куренівки, гітлерівці зігнали до яру і розстріляли. Загалом в роки Другої Світової війни в Україні нацисти знищили близько 20 тисяч циган, котрих вони вважали «нижчою расою».
Цього року історична справедливість для ромського народу таки відновилась. В Бабин Яр повернулась циганська кибитка – пам’ятник, котрий для цього місця створив ще 1998 року всесвітньо відомий український архітектор, скульптор Анатолій Ігнащенко. По батькові він був циганської крові. Коли зодчий дізнався про трагедію його народу, вирішив, що цигани теж мають право на пам’ять. Спочатку кибитку в натуральну величину спорудили з 50-тонної кам’яної брили. Оповита гірляндами з кованих квітів, вона колесами ніби вгрузала в землю. За нею – циганська дорога смерті у вигляді кінських копит і дитячих босих ніг. Цю композицію створювали толокою. Ніхто не брав грошей за роботу. Проте, коли «Закам’янілу кибитку» встановили в Бабиному Яру, міліція забрала скульптора. Протримала 4 години. За цей час пам’ятник вивезли і розбили. Впертий архітектор створив ще одну. Цього разу її вилили зі сталі. Привезли до Бабиного Яру, але попри дозвіл київської влади і, зокрема, головного архітектора Сергія Бабушкіна на встановлення скульптури, міліція знову наказала прибрати «це неподобство». Вочевидь, скорботна циганська першість комусь не давала спокою. Анатолій Ігнащенко в ефірі провідного телеканалу тоді розповів, що йому з погрозами зателефонували впливові люди і наказали: «Не перетворюй Бабин Яр у гуртожиток!» Кибитку запропонували поставити двома кілометрами нижче Бабиного Яру. Ігнащенко відмовився розміщувати пам’ятник серед «хрущовок», стихійного ринку і кіосків, і кибитка кілька років простояла в гаражі і, зрештою, знайшла стоянку далеко від Києва. До липня 2016 вона височіла на 60-метровій скелі над рікою Смотрич у Кам’янець-Подільському.
Легендарний архітектор не побачив повернення своєї кибитки на землю, политу кров’ю його народу. Анатолій Ігнащенко помер у 2011-му, у віці 81 рік.
З Кам’янця до Києва, щоправда, кибитка переїхала не повністю. Над Смотричем композиція мала ще 40-метрове дишло, на якому на вітрі гойдався розіп’ятий циган. Це святий Геменес Малі. Так, у ромського народу теж є свої святі. Папа Римський зачислив Геменеса до рангу святих за те, що буремного 1936-го року в Іспанії він прикрив своїм тілом католицьких священиків, яких розстрілювали, і був страчений разом з ними.
Таким людям, що пожертвували життя заради спасіння іншого, у Бабиному Яру присвячена «Алея Праведників». Серед них багато українців, котрі під загрозою смерті ховали київських євреїв – своїх сусідів, знайомих – від гітлерівських окупантів під час Голокосту. Тисячі таких українців було вбито і поховано в Бабиному Яру.
До речі, перша українка, котрій в 1976 році ізраїльський Яд Вашем присвоїв звання «Праведник народів світу» була монахиня зі Львова, член ОУН Олена Вітер. Під час Голокосту вона врятувала від нацистів десятки єврейських дітей. Це звання ізраїльський державний інститут присвоює усім неєвреям, котрі ризикуючи життям, рятували євреїв в роки нацистської окупації Європи. Кожен десятий «Праведник світу» – українець! Проте про цю «статистику» самі євреї інколи забувають. Подібну «забудькуватість» днями продемонстрував президент Ізраїлю, котрий перебував в Україні у зв’язку з 75 річницею Бабиного Яру. Виступаючи в українському парламенті, він відзначив «особливу роль ОУН» як помічника при знищенні євреїв, і тим самим повторив радянський міф про участь українських націоналістів у Голокості.
Чи знайдеться місце для пам’ятника Телізі?
Українські націоналісти теж сподіваються на достойне вшанування пам’яті розстріляних у Бабину Яру побратимів. Йдеться про 621 член ОУН, серед яких і відома поетеса Олена Теліга. Телігу називають другою Лесею Українкою. Окрім влучного слова, цих двох жінок поєднувала ще й громадянська позиція. В бажанні боротися за вільну Україну, Теліга таємно повернулась до Києва з еміграції під час німецької окупації. Організувала Спілку українських письменників і почала видавати у місті журнал «Літаври», на сторінках якого переконувала, що крах ідеї большевізму – перший крок до незалежності України. Разом з соратниками поетеса боролась за відродження української мови і літератури. Справжні наміри націоналістів гітлерівці зрозуміли дуже швидко. Жодне відродження України в їхні плани не входило. Про облаву гестапівців на Спілку Олена знала, проте свідомо вийшла того дні на роботу, зазначивши, що вдруге Київ вона не покине. (Вперше її родина виїхала за кордон в 1922 році, після розгрому УНР. Її батько був міністром в уряді української народної республіки. В ОУН Теліга вступила в 1939 році, коли жила в Польщі). ЇЇ схопили разом з іншими соратниками. Всім, хто не має відношення до літературної діяльності, гестапівці дозволили піти. Один письменник скористався можливістю врятуватись, проте чоловік Теліги – Михайло навпаки назвався письменником, щоб залишитись з дружиною. Про подружжя пізніше писатимуть, що Олена загинула за Україну, а Михайло – за неї. Їх розстріляли в лютому 1942 році, ймовірно, також у Бабиному Яру разом з соратниками зі Спілки письменників та ще з шістьма сотнями оунівців-мельниківців, котрі вели боротьбу в окупованому Києві.
Рішення встановити в бабиному Яру пам’ятник Олені Телізі було прийнято ще 2006 року за часів Президента Ющенка. Тоді відзначалось 100-річчя з Дня її народження. Вже 10 років держава не може чи не хоче знайти можливості виконати цей указ. В 2013-му київська мерія повідомила, що всі необхідні процедури і роботи щодо пам’ятника виконані, немає лише 5,6 млн грн., щоб втілити задум скульптора в життя.
