Щойно закінчився другий конкурс проектів «бюджету участі», як Київ почав готувати Громадський бюджет-3. Через велику кількість недоліків і перший, і другий конкурси влада мусила визнати пробними. Чи не буде й «третій млинець грудкою»? Запобігти цьому покликана Громадська бюджетна комісія (ГБК), формування якої триватиме до 15 лютого. Її називають своєрідним «судом присяжних», оскільки складається вона з членів громадських організацій і займається тим, що контролює перебіг програми, вирішує спірні моменти і зрештою затверджує результати голосування.
Проаналізувавши помилки двох попередніх ГБ, вирішено, що Громадська комісія сформує три робочі групи: одна вдосконалюватиме процес голосування, друга займатиметься етикою агітації, третя – змінами положення про ГБ.
Що таке Громадський бюджет?
«Громадський бюджет», «бюджет участі», «партисипаторний бюджет» – все це різні назви однієї суті: виділення частини коштів з міської скарбниці на реалізацію проектів, запропонованих самими містянами. Це громадська альтернатива депутатському розподілу міського бюджету.
Українці, зневірені в тому, що в цій країні від їхньої волі і бажання ще щось залежить, радо вхопилися за механізм прямої демократії. «Бюджет участі» став популярним у багатьох українських містах. Торік на реалізацію «народних ініціатив» загалом по державі було витрачено 500 мільйонів гривень. 50 мільйонів з них – у Києві. На проекти-переможці 2018 року столична скарбниця виділила уже 150 мільйонів. Це приблизно 0,3% від всього міського бюджету. Не так і багато навіть у рамках України. Міста-піонери Громадського бюджету, котрі запустили цю програму ще у 2015 році, такі як Черкаси, Луцьк, Чернігів, витрачають на проекти своїх жителів до 1% міського бюджету. В той же час у європейському Парижі на «бюджет участі» передбачено 5% від загальної суми доходів міста. В Амстердамі – 20%. А у Польщі, на модель Громадського бюджету якої орієнтується Україна – від 0,02 до 3,4%.
Так що рости нам є куди. Тим паче, що конкуренція між суспільними проектами киян, що змагаються за гроші ГБ, щороку зростає. Якщо для перемоги у першому ГБ 2017 року великим проектам було достатньо зібрати 795 голосів, то у 2018-му прохідний бар’єр для таких проектів (з кошторисом до 2 мільйонів гривень) становив вже 2250 голосів. «Навіть якщо фінансування цієї програми зросте в наступному бюджетному році до 300 мільйонів, прохідний бар’єр не буде меншим за 3-4 тисячі голосів»,- стверджує Сергій Лобойко – Уявляєте, яку роботу потрібно провести командам. Адже із десяти поінформованих громадян, реально голосує лише один».
На ГБ-2 було подано 809 проектів, 564 з яких визнали реалістичними для виконання протягом року і допустили до голосування. З них до перемоги дійшов 141 проект. Ці цифри перевищують показники ГБ-1 більш ніж удвічі.
Київські чиновники запевняють, що виділити одразу велику суму коштів не можуть, оскільки процедура голосування ще не досконала.
Депутатський хліб
Новий інститут прямого народовладдя – громадський бюджет – для того й створений, аби обійти представницьку демократію (тобто депутатів або чиновників) у процесі розподілу бюджетних коштів. Але коли спостерігаєш, як цей процес відбувається у Києві, мимоволі згадується народна мудрість: «дає і з рук не випускає». 40% проектів-переможців, за оцінками групи «Спільно», прямо чи опосередковано пов’язані з депутатами Київради. Логіка проста і зрозуміла – зайва копійка на власний округ обернеться бонусом на наступних виборах. При вмілому підході бюджетними мільйонами можна завалити будь-який київський округ. А якщо напишеш проект під свого виконавця, то й підзаробити зможеш неабияк. Нехай пробачать нам чесні депутати-волонтери, котрі анонімно, без зайвого піару працювали на перемогу місцевих проектів, однак таких депутатів-безсеребреників, на жаль, одиниці.
Є кілька безпомилкових ознак того, що за проектом стоїть депутат. По-перше, сфера проекту найчастіше – освіта (школи-садочки) або спорт (у все тих же школах-садочках), інколи – медицина (державні лікарні-поліклініки). По-друге, ідея проекту традиційна для передвиборчого депутатського «засівання» – дитячі і спортивні майданчики, лавочки, ремонти приміщень, заміна вікон, закупівля обладнання.
І все би нічого – гроші ж однаково вкладаються в комунальне майно громади, проте нівелюється сам принцип і дух громадського бюджету: коли містяни самі шляхом публічних обговорень визначають найважливіші больові точки мікросередовища і гуртуються навколо спільної мети. А головне, як, скажіть, заміна вікон у школі забезпечує загальнодоступність. Адже серед основних вимог до «народних» проектів є умова: його результатами зможуть користуватися усі бажаючі кияни. У випадку з навчальними закладами, цей принцип спрацьовує не завжди, оскільки найчастіше школи й дитсадки – закрита в цілях безпеки територія.
Формально навчальні заклади надають гарантійного листа, де обіцяють виконати умову доступності послуги для загалу, пропонують безкоштовне навчання в гуртках і творчих майстернях, створених на кошти Громадського бюджету, або обіцяють допускати на шкільні модернові спормайданчики місцевих жителів в позаурочний час. Проте, хто контролюватиме виконання цих гарантій і як каратимуться порушники, процедурою ГБ не передбачено. Відтак, письмові обіцянки мають суто формальний характер і не мають жодної юридичної сили. Експерти кажуть, що практикуватись розподіляти міський бюджет слід на справжніх громадських проектах, котрі створюють нові публічні простори у місті.
Ще одна спірна особливість київського ГБ – проекти часто дублюють програму соціально-економічного розвитку. Більшість спортивно-шкільних турбот фінансуються з інших статей міської скарбниці. Громадський активіст з Троєщини Максим Маньковський стверджує, що знайшов на сайті КМДА інформацію про виділення 700 тисяч гривень на заміну вікон тій самій школі, що подалась з такою ж проблемою на конкурс ГБ-проектів.
Триває дискусія і щодо участі у цій суто муніципальній програмі вищих навчальних закладів, котрі утримуються коштом державного бюджету. Такі університети як КПІ та Національний Авіаційний щороку перемагають зі своїми ідеями. Створюють на своїй території освітні і творчі хаби, закуповують за гроші київської громади техніку, облаштовують благоустрій території.
Деколи й самі керівники «вишів» не в курсі того, що університетські простори хтось намагається вдосконалити. Подібний казус стався з проектом реконструкції стадіону КПІ, котрий переміг у першому Громадському бюджеті Києва. Реалізувати проект не вдалося, оскільки ректор інфверситету не дозволив перебудовувати стадіон.
Торт «Наполеон», 100 гривень на інтернет та вечеря в ресторані. Скільки коштує твій голос?
Голосування за ГБ-проекти часто нагадує вибори з усіма його скандальними атрибутами: підкупом голосів, використанням адмінресурсу, фальсифікаціями.
Громадська бюджетна комісія, що розглядала скарги під час голосування за проекти 2018 року, називає два основні порушення – голосування карткою киянина без відома власника і банальний підкуп голосуючих. За такі факти недобросовісної агітації громадськість погрожувала зняти проект порушника з голосування. Команди вибачались, виправдовувались, пояснювали такі звинувачення чорним піаром, спробою усунути конкурента через скаргу. Проте були й такі, що самі знімали свій проект через звинувачення.
До прикладу, у Солом’янському районі за підтримку проектів двох місцевих шкіл можна було виграти сертифікат на вечерю в ресторані «Сито п’яно». 500 гривень для рідної альма-матер не пошкодував колишній випускник 173 школи. Сертифікат розігрувався між тими, хто проголосує за один або усі чотири проекти по ремонту шкільних приміщень. Скріни голосування мали бути гарантією участі у розіграші.
Сучасний телевізор могли виграти у лотерею жителі Сирця, якби підтримали 5 соціальних проектів свого мікрорайону. Звинувачений у підкупі депутат Київради Олександр Бродський не виправдовувався. У листі до членів ГБК він запевнив, що лотерею підкупом не вважає, оскільки проводить подібні акції вже 10 років. За його словами, завдяки лотереї про Громадський бюджет дізнались 30 тисяч соціально неактивних киян. «Проте, якщо цей де у розріз з ідеологією ГБ, то заради проектів я знімаю лотерею і її головний приз – телевізор і усі інформаційні матеріали, які відносяться до цієї акції»,- йдеться у листі. Голоси киян, котрі придбали лотерею (їх виявилося 16%), комісія вирішила не зараховувати, допоки громадяни письмово не підтвердять своє бажання підтримати проект, незалежно від скасування лотереї. Проект по ремонту відділення гематології (№630), репутацію котрого підмочила депутатська лотерея, зрештою все ж переміг в ГБ-2, зібравши 3617 голосів.
Юлія Дідовець, що відстоювала «гідні умови навчання у школі №8» не полінувалась спекти торт «Наполеон» кожному, хто організує 10 голосів за її проекти. Проте, «жоден торт не був з’їдений», виправдовується жартома пані Юлія – чи то тому, що любителів солодкого «хедмейду» багато, чи автор злякалась уславитися корупціонеркою.
Були й пропозиції поповнити інтернет на 100 гривень за підтримку кейсів Національного авіаційного університету. Деякі команди пропонували поповнити телефон на 30 гривень або давали по 40 гривень за кожні 3 голоси.
Онлайн голосування, котре Київ застосував, аби уникнути фальсифікацій, все ж давало збої. Найбільше нарікань зібрало голосування Карткою киянина без відома її власника. Три кейси були звинувачені у цьому шахрайстві. І хоча їхні команди переконували комісію, що провернути такий трюк практично не можливо, Ольга Бернасовська довела протилежне. Автор проекту «Донору крові – гідні умови» запропонувала зняти свій проект з голосування саме через те, що використала чужі дані з КК. «Я, автор проекту №3 знімаю його з голосування через те, що проголосувала за людину без його відома. Визнаю свою вину. Перепрошую! Подам на наступний рік, з чистою совістю!» – заявила активістка громадській комісії.
Сергій Лобойко, керівник групи «Електронна демократія» Реанімаційного пакету реформ
Щодо участі депутатів в Громадському бюджеті тут є і позитивна, і негативна сторона медалі. Все залежить від того, як депутат задіював свої можливості. Є приклади депутатів, які як звичайні громадяни ходили і агітували у буквальному сенсі цього слова – по вулицях, школах, супермаркетах. А були такі, що включали свій ресурс – різний. Використовували політтехнології. Але на це одразу була реакція громадськості, бо процес – прозорий. З точки зору демократії ми наділяємо депутатів повноваженнями, щоб вони йшли і представляли наші інтереси. Але у нас тотальна недовіра до влади. Київ має визначитись: або депутати займаються іншою частиною бюджету, або вони також мають право брати участь у розподілі коштів «бюджету участі». Я вважаю, що програма «Громадський бюджет» – це прекрасний соціальний ліфт для активного населення. Якщо він допоможе знайти нових активних громадян, котрі зможуть зайти до Київради і поновити її склад, то це супер. А щодо переможців категорії освіта. Громадський бюджет – це барометр проблематики міста. Матеріальний стан освітніх закладів входить до ТОП-5 чи 10 проблем Києва. І ми розуміємо, що батьки дофінансовують шкільну систему. Тому близько 40% проектів у портфелі проектів ГБ були пов’язані з освітою. І це проблема не лише Києва. Навіть у Парижі освітні проекти змушені були вивести в окремий проект, аби вони не створювали конкуренцію іншим народним ініціативам. Адже з масовістю, яку продукують школи, важко змагатися. Лише у Києві у шкільній системі задіяні близько 1,5 млн осіб разом з батьками, бабусями-дідусями. Школи – не гетто. Ми можемо рівнятися на модель Нью-Йорка. Там шкільний сектор – частина інфраструктури мікрогромад. І нам слід визначитись, за якою моделлю розвиватимуться наші освітні заклади – будуть закриті, як у Париж, чи інтегруються в загальний публічний простір, як у Нью-Йорку.