На Троєщині саджають не ті дерева

Пісок «з’їдає» гроші

У Києві найгірші умови для озеленення на Троєщинсько-Вигурівському житловому масиві. Головна проблема – піщані ґрунти. Тепер важко повірити, що колись тут серед буйних гаїв та садів київські князі зводили свої резиденції, а землероби знімали щедрі врожаї. Але після включення у 80-х роках сіл Троєщини й Вигурівщини до міської зони столиці родючі угіддя наче провалились крізь землю: їх за допомогою земснарядів навіки закрили суцільною, багатометровою товщею намитого, чистого аж білого  річкового піску. Селянську істину – чим більше в ґрунті органіки, тим краще –  містобудівельники звели нанівець. Поборникам зеленого довкілля вони тлумачили, що родюча, садово-городня земля не здатна забезпечити таке необхідне рівномірне й швидке осідання під будівлями. Тож, мовляв, нарікати на те, що житлові масиви споруджують на намитих земснарядами «піщаних подушках», не треба…

Будівлі росли нівроку, а от посадженим у пляжний пісок деревам було кепсько. У піску відсутня необхідна для рослин пожива, не затримується волога, до того ж дощі та штучні поливи швидко вимивають внесені добрива. Щоб хоч трохи зарадити лиху, потрібно під час садіння класти по всьому дну ямки значний шар глини, вносити під коріння перегній, міндобрива (під хвойні – ще й торф) і вміло поливати. Лише тоді саджанці приймуться, однак і це не гарантує, що вони виростуть і стануть повноцінними деревами.

Кожного садивного сезону на районі з’являються нові саджанці, котрі якщо не гинуть одразу, то роками не ростуть. За три десятиліття озеленення Троєщинсько-Вигурівського житлового масиву на повторні посадки пішло стільки  саджанців, яких би вистачило на зразкове озеленення міста з двомільйонним населенням. А садивний матеріал дорогий. Скажімо, в розсадницьких господарствах стандартний (висотою 2,5 – 3 м) саджанець клена коштує біля двох тисяч гривень, сосни (з брилою землі) – біля трьох тисяч. Великомірна рослина (4-5 м) ще дорожча. Звичайно, радують щойно посаджені, прив’язані до нових кілочків деревця, але, коли знаєш, що на цих місцях вже багато разів садили і, можливо, ще прийдеться це робити, стає сумно: справжнього озеленення  нема, а призначені на це державні кошти… «з’їв» пісок.

 Ті, що здатні протистояти піскам  

Біда в тому, що місцеві озеленювачі саджають на Троєщині не ті дерева. Сюди десятиліттями постачали саджанці тих же порід, що й у правобережні чорноземні райони Києва – лип, каштанів, кленів, тополь, беріз, горобини. Ці культури потребують суглинкових ґрунтів, на пісках вони стають мізерними й недовговічними. Наприклад, посаджені тут берези усихали взимку – тоді, коли після засушливих осеней піщаний ґрунт обезволожувався остаточно. Сухими цурпалками ставали й сотні саджанців  горобини. Трохи краще у нас почуваються гостролисті клени й тополі: в тіні будинків, в групових насадженнях, там, де влітку менша спека, їх корінню за довгі роки вдалося пронизати товщу піску й дістатися до ґрунтів колишніх садів і городів. 

Із самого початку озеленювачі цих кварталів нехтували тим, що для піщаних ґрунтів природа також створила пристойні дерева та кущі, і тим, що в природі існує співжиття (симбіоз) коріння рослин сімейства бобових із бактеріями, які здатні перетворити атмосферний азот в азотне добриво, тобто робити  ґрунт родючим.

  Взірцем озеленення пісків може бути створений у ХІХ ст. в Олешківській пустелі дендропарк заповідника «Асканія-Нова» (Херсонщина). Тут, наприклад, із широко представлених рослин родини бобових часто зустрічаються вже віковічні дерева білої акації (наукова назва робінія).  Багато білої акації  росте на вулицях Парижа та інших міст Західної Європи. Прославилась нею й Одеса. І прикро, що на піщаній Троєщині цих дерев так мало, та й ті, що  виросли – то ініціатива  випадкових аматорів.

З інших представників родини бобових, які здатні швидко рости на пісках, збагачуючи їх азотним добривом, переносити тутешні засухи, морози та міські умови, є гарні високорослі з крислатими кронами   дерева – гледичія і софора, а з кущів – карагана (жовта акація), аморфа, золотий дощ, міхурник. Із витких дерев’янистих рослин родини бобових можуть рости на пісках  гліцинія і текома (капмпсис).

Не приживуться на Троєщині й ялини звичайні, які люблять вологі родючі ґрунти й мають поверхневе коріння. Із хвойних культур у нас доцільно висаджувати сосни звичайні, які є засухостійкими пристосуванцями до пісків. Вони виростають до 40 м і живуть кілька сотень років. Такі чудові солідного віку сосни можна зустріти у київському парку «Кіото».

Також Троєщину могли б порадувати ялівець віргінський, туя західна, Ці дерева витримують  пісок, київські морози, засухи, міське середовище, пересадки, виростають до 15-20 м. Може тут прижитись холодостійка, швидкоростуча модрина. Вона на зиму скидає всю хвою, яку, до речі слід залишати під деревом, а не вигрібати як це за звичай роблять тутешні «садівники». Затверділих, утоптаних, не дренованих місць модрина також не переносить.

Бездоганним пристосуванцем до сухого клімату та пісків є тамариск (бісерник). Цей кущ висотою до 5 м має схоже на хвою листя, цвіте рожевими та кремовими суцвіттями-кетягами. Він швидкоростучий,   спроможний рости навіть на чистих пісках, його легко розводити живцями.  Проте чомусь на всю Троєщину цієї паркової культури не більше десяти кущів.

Із листяних порід нам гарно підходить  шовковиця. Вона переносить 30-градусні морози, швидко росте, а живе до 300 і більше років! Підходить до нашого ґрунту й тополя біла. А ще – клени, чиє  могутнє коріння допомагає їм витримати товщу піску. Для піщаних, навіть забруднених нафтою ґрунтів годиться швидкоростучий айлант («китайський ясен»), він живе до ста років, має велике, довжиною до 1 м непарнопірчастоскладне листя, яке восени стає помаранчево-червоним.

Парк із високою смертністю дерев

Найвідоміша зелена зона Троєщини – парк «Молодіжний». Він існує вже майже 20 років, але його бідова, мізерна рослинність і щорічні повторні посадки створюють враження щойно заснованого. З будь-якого місця він проглядається наскрізь, а з висоти навіть нижніх поверхів навколишніх будинків скидається на великий газон із мініатюрними деревцями.

У його озелененні слід піти шляхом створення так званих паркових буферних зон із вдало підібраними групами дерев і кущів. У цих «буферних смугах» мають рости різні за висотою, формою та забарвленням крони. Йдеться про все ті ж  акації, гледичії, сосни, модрини; клени, тополі, софори, айланти, туї, шовковиці… Тут же ріс би витривалий до пісків «підлісок»: кизил, аморфа, карагана, рожево-фіолетова акація, скумпія, тамариск, бруслина європейська. За нормою на одному гектарі парку може одночасно рости 90 дерев різних порід. У буферних зонах їх доцільно посадити щільніше – з урахуванням того, що молоді рослини гуртом  ростимуть швидше, а згодом гірші екземпляри будуть видалені. А тим часом ґрунт в ущільнених посадках у результаті біологічного колообігу збагатиться органікою.    

Для декорування мурованих огорож-бар’єрів пригодились би кущі тамариску, каприфолі, скумпії, бузку, чубушнику, звичайних троянд, форзиції, карагани, зіноваті руської тощо. А високі металеві спинки паркових лав, окрім партеноціссусу («дівочого винограду»), могли б обвити хміль,  текома, гліцинія, ломонос білий звичайний… Оригінально виглядали б квітнички із недорогих лісових трав’янистих рослин, котрі квітнуть усе літо – вересу, пижми, дивини (коров’яку), дроку красильного, буркуну лікарського, зіноваті руської.

Неродючу землю здавна окультурюють бобовими багаторічними травами. То чому ж не посіяти люцерну чи конюшину на великому пустирі ліворуч від супермаркету «BILLA»? Думаю, кияни оцінили б такий сміливий експеримент. Згодом тут посадили б дерева – і майбутній сквер разом із Молодіжним парком складав би одну зелену зону. 

Нема життя у тирсовому пеклі

У Молодіжному парку торішньої весни замість чорнозему щедро втоптали тирсу під кілька десятків куплених кущів бузку та під трьохметрові саджанці кленів. Це справжнє блюзнірство, оскільки будь-який досвідчений агроном вам скаже, що свіжа тирса не є добривом – ні мінеральним, ні органічним. Свіжа тирса – те ж саме, що й кусок дошки. Через великий вміст  своєрідних консервантів – фенолових смол, тирса без внесення до неї живої органіки надто повільно перегниває, цей процес може тривати понад 10 років, виснажуючи ґрунт і підвищуючи його кислотність.

Бузок окислених ґрунтів не переносить! В результаті протягом торішнього вегетаційного періоду в саджанців бузку та кленів приросту абсолютно не було, вони мали лише рідке, мізерне листячко. Це – черговий урок того, що від  контактів  дерев та кущів із тирсою наслідки драматичні.

 Не скошуйте траву «під нуль»

Трав’янистий покрив – це один із найголовніших чинників утворення родючого ґрунту та збереження у ньому вологи. Де він кращий, там краще розвивається і зимує коріння дерев та кущів. Широко відома й така   закономірність: чим коротше скошена трава, тим більше вона потребує води, а косіння трави на висоту нижче 3 см гарантує її загибель. У парках траву треба зрізувати на одну третину, тобто тоді, коли вона виросте до 10-12 см. У цьому випадку сіно буде дуже дрібним і його не слід загрібати. Краще залишити як мульчу й цінне добриво. Також не можна допускати пізньоосінніх скошувань: трава не встигає до зими відновитися, щоб благополучно самій перезимувати, і допомогти перезимувати корінню дерев і кущів.

Як правило, у Молодіжному парку косарі траву знімають, коли вона виколоситься. Зрізують її «до нуля», а то й із пластом землі. Довге сіно, як мульчу й добриво не використовують, його кожного разу вивозять тракторними причіпами геть. Через такі постійні «агрозаходи» доставлений колись на пісок тонкий (15-20 см) шар чорнозему давно виснажився, трава щезає,  ґрунт деградує.