Ярмарки у Києві – приклад того, як хорошу справу можна спаплюжити недолугим виконанням. Ярмарки були організовані, аби підприємці могли реалізувати продукцію власного виробництва, а люди мали змогу купувати якісні продукти за цінами виробника. Однак, на сьогоднішній день, те, що відбувається на ярмарках, більш нагадує стихійну несанкціоновану торгівлю, де перекупники продають м’ясо, рибу, молочні продукти, цитрусові, одяг, білизну та будь-які інші товари на тротуарі чи з землі, видаючи їх за товари власного виробництва. Якість і свіжість продуктів на цих ярмарках не перевіряється, а самі продавці працюють з грубим порушенням санітарно-гігієнічних правил (без санітарного одягу, відсутні особові медичні книжки, порушується температурний режим реалізації і зберігання продуктів, немає туалетів, контрольних терезів, сміттєвих урн, побутові відходи не вивозяться). Про яку гігієну можна говорити? Весь бруд і вихлопні гази залишаються на цих продуктах.
Недобросовісна конкуренція
Якщо порівняти ціни на ярмарках, то на офіційних ринках вони навіть нижчі. Тому, що ринки навчилися конкурувати супермаркетами. Вони знижують оренду за місце. Підвищують якість реалізованого товару шляхом залучення безпосереднього
виробника і за рахунок строгого контролю якості та безпеки продукції. Адже за продукцію, що продається на ринку, несе відповідальність його керівництво.
Саме тому м’ясну та молочну продукцію направляють до ветеринарної лабораторії, яка безпосередньо співпрацює із ринком, не довіряючи довідкам, що надають реалізатори чи оптовики. Наш Інспекторський відділ зненацька заскочити ринки м. Києва практично не може – вони завжди готові до перевірки і мають цілі папки супроводжуючих документів, що підтверджують якість та безпеку продукції. Керівників ринків так працювати , в першу чергу, заставила велика конкуренція із супермаркетами. Вони давно
працюють, як великі торгові мережі, – з відповідальністю перед споживачем.
А хто, скажіть, несе відповідальність за те, чим торгують на ярмарках?
Теоретично – організатор ярмарки, котрий мав би прийти у цей бізнес шляхом відкритих тендерів. А міська та районні адміністрації, що ініціюють і досить активно рекламують і підтримують ярмарки у Києві, повинні їх контролювати.
Практично ж – відповідальності жодної! У нас є досить неприємний досвід із численними скарги киян, що придбали молочну , рибну та м’ясну продукцію на ярмарках і зрозуміли, що продукція не є якісною, а у деяких випадках і небезпечною. Ми спробували знайти відповідальних за порушення прав споживачів і вийшли на КП «Магазин», що наче б то є організатором ярмарок в одному із районів міста, але, на жаль, навіть разом із патрульною поліцією не змогли знайти відповідального за порушення ЗУ «Про захист прав споживачів» і хто контролює, щоб ярмарок не переходив у площину стихійної торгівлі…
Організація ярмарок по-київськи – це безвідповідальний збір грошей без будь- яких капіталовкладень. Кожний ярмарок мусить мати паспорт, в якому вказано, кількість торгових місць, передбачено обслуговування ветсанекспертами, забезпечення продавців повіреними вагами, а покупців – контрольними вагами, забезпечення біотуалетами до необхідних санітарних норм (1 туалет на 50 учасників), холодильниками – для дотримання температурного режиму (при +6 торгувати м’ясом вже заборонено!) Організатор, що збирає ярмарковий збір, мусить платити з нього податки! Це правила, за якими працюють, зокрема, й офіційні ринки.
Організація ярмарків – це тіньовий бізнес, з яким дуже важко конкурувати ринкам. Оскільки ринки мусять дотримуватися цивілізованих правил торгівлі, а ярмаркам дозволяють працювати за умовами стихійного ринку, тобто без будь – яких правил. У результаті ринки, не витримавши недобросовісної конкуренції, закриваються (колись їх у Києві було 108, тепер – 96), а ті, що залишились –
напівпорожні (40% – вільних торгових місць). Продавцям вигідніше стати учасниками ярмарку – не несеш відповідальності за товар, не платиш податки, а попит на так звану «продукцію від виробника» на розрекламованих ярмарках значно більший. До речі, цінова політика на ярмарках, зовсім не відрізняється від ринку, частіше завищена, дешевше коштує прострочений чи зіпсований товар, який на ярмарках вдало реалізують, прикриваючись привабливими
цінами.
Нагадаю, що на малий та середній бізнес, до якого також належать ринки, припадає 60% від усіх податків, зібраних державою. Проте сьогодні вони програють, оскільки не мають такого потужного адміністративно-рекламного ресурсу, котрий є у ярмаркової торгівлі.
Асоціація ринків Києва зверталась до КМДА з проханням піти на зустріч, знайти компромісне рішення. Підприємці пропонували обладнати перед ринками криті торгові павільйони для сільських виробників, де бабусі з пучком кропу чи літром молока могли би торгувати безплатно. Проте міські чиновники на пропозицію не пристали.
Кому хотіла допомогти київська мерія – головний лобіст ярмаркової торгівлі? Киянам-споживачам? Виробникам? Реалізаторам Страждають в результаті усі, а платить за все, зрештою,– споживач. І платить дорого – здоров’ям.
Хто чим торгує?
Лише 10% тих, хто торгує на ярмарках, – безпосередній виробник. Це продукція з власного підсобного господарства (ящик-другий яблук, кілька кілограмів сиру, кілька літрів молока, одна свиня чи одне теля). У них не може бути багато товару! Проте, навіть власний крам вони мусять продавати за правилами – м’ясо має бути прикрите марлею, працювати мусять в рукавичках і не дозволяти покупцям тицяти в кожний шматок пальцями.
Ще 5% учасників ярмарку – скупники такої ж сільської продукції. Ці вже повинні надавати документи про те, що являються ФОП (фізичними особами- підприємцями) і сплачують податки від своєї діяльності та мають довідки про якість і походження того, що продають. А ще санітарну книжку – нову, непрострочену!
Але найбільшої біди завдають так звані «літуни» або «кочівники». Їх на ярмарку найбільше – 60%. І торгують вони одразу в усіх районах. Аби мати постійні місця на ярмарках вони платять по 2 тисячі гривень на місяць організаторам. Такі факти виявили,зокрема, у Голосіївському районі. «Літуни» – це перекупники, котрі беруть продукцію з оптово-роздрібних баз. У Києві таких горе-баз, сумно відомих далеко за межами нашої славної столиці,– дві. «Волинська» – в Солом’янському районі та «Подільська» – в Оболонському. Навести тут лад ми намагаємось років 10. Проте у них завжди була хороша «криша», тому вони постійно виходять сухими з води. Ці бази оптом скуповують товар у виробників з різних регіонів. Перший покупець цієї продукції – торгові мережі, невеликі магазинчики. Вони забирають найсвіжіше. А от те, що на базах залежалось, беруть ярмаркові «літуни». Протермінований товар ці бази мали б віддавати на переробку тваринам, але ніхто цього робити не хоче. Навіщо? Якщо можна його збути на ярмарку, трохи зменшивши ціну. Наш Центр отримує найбільше скарг від киян саме на таку зіпсовану продукцію. Я особисто бувала на таких базах. Це звичайні складські приміщення без холодильного устаткування. Приміром, на Подільській базі я знайшла лише один холодильник – у ньому зберігалась дорога червона риба. І то потурбувався про свій товар сам
виробник-постачальник. На зауваження інспекторів Центру захисту споживачів керівник бази відповів, що його справа надати місце для зберігання продукції, а не забезпечувати температурні умови.
Постраждалі кияни скаржаться, ми перевіряємо і в результаті виходимо на того ж таки виробника товару, (продавця після ярмарку й сліду немає), котрий засвідчує документами, що товар реалізовано ще кілька місяців тому.
Виробники також незадоволені – ця схема з ярмарковими перекупниками дуже псує їхній бренд.
Ще 20% ярмаркової продукції – контрафакт. На ярмарку часто можна зустріти оливкову олію з Італії, солодощі з Туреччини, бакалію із Польші, каву та чай відомих торгівельних марок, побутову хімію з Німеччини, котрі на повірку виявляються підробками невідомої країни походження. Найбільша кількість товарів, що потрапили в Україну, контрафактом і «якось» обійшли митний контроль продаються саме на ярмарках і через інтернет-магазини.
Де вихід?
«Порятунок споживача – справа рук самого споживача». Так, перефразовуючи відомий вислів, можна описати стан справ із контролем якості та безпеки продукції на ярмарку. Декларації про відповідність продукції, транспортні накладні, паспорти якості виробника, санітарно-гігієнічні висновки, ветеринарні довідки, – усіма цими супроводжувальними документами повинні цікавитися покупці та у першу чергу організатори ярмарок і поліція.
Як це не дивно, але найбільш довірливими і необачними покупцями на сьогодні є кияни. У регіонах таких масових порушень немає. Я це пояснюю величезним потоком товарів і надшвидким ритмом життя столичних жителів. Їм зручно заскочити на ярмарку неподалік дому і не морочитись у пошуках перевіреного і якісного, але далекого товару. Проте, покласти всю відповідальність на покупця з боку міської влади – злочинно. Чому б меру Кличку не зобов’язати поліцію складати адмінпротоколи за порушення правил торгівлі на ярмарках. Адже, до прикладу, за порушення правил дорожнього руху і ДТП на дорогах такі протоколи складаються. А штрафами, котрі згідно чинного законодавства вимірюються у десятикратному розмірі від вартості забракованої продукції, можна було б гарно наповнити бюджет міста.
Працівники нашого центру допомогою патрульної поліції Києва користувались не раз. Дякуючи їм, ми таки змушували нечестивих продавців згортати свій бізнес. До честі поліції, вони приїздили на наші виклики, але скарг стільки, що нам би довелось працювати з ними щодня, коли працюють ярмарки. Якоїсь офіційної угоди з поліцією мерія не має. А в неофіційній розмові правоохоронці повідомили Центр захисту споживачів, що виїздити так часто на наше прохання їм ніби заборонено. Ким? Питання риторичне. Тому продуктові ярмарки житимуть доти, поки в них буде зацікавлена влада, а кияни обиратимуть сумнівний ярмарковий товар власною гривнею.